Субота, 17.08.2019, 18:44
Piccy.info - Free Image Hosting

Поторицька сільська рада

Меню сайту
Категорії розділу
Мої файли [2]
Статистика
Форма входу
Головна » Файли » Мої файли

Моє село - моє багатство.
10.10.2012, 12:38
МОЄ СЕЛО.
Моє село, моя ти Батьківщино!
Розквітла, наче квітка весняна.
Всім серцем я до тебе лину щиро,
Любов’ю сповнена оця земля.
Шумлять гаї, тече швидка ріка,
Це все для мене рідне, ліс, поля.
Де ранком я схід сонця вигляда,
Побачила красу свого села.
Тут кожна хата серцю дорога,
А особливо та, в якій родилась я.
Тут у садочку жайворон співа,
А там у полі маки вигляда.
Почути все це можуть тільки ті,
В яких все серце сповнене любов’ю.
Любов’ю щирою до рідної землі,
До України - неньки й дружньої рідні.
Тут річка Буг близенько протікає,
А недалеко ліс, що килимом лягає.
Село моє цвіте і процвітає,
А понад ним лелека пролітає.
Тут проживають сильні духом люди,
У них в руках села свого майбутнє.
Вони готові все, що хоч, зробити,
Щоб було добре тут нащадкам жити.
Моя земля сіяє куполами
Соборів славних, що возвеличують Христа.
Ще мама змалку нас привчала з вами
Ходити в церкву рідного села.
Ми пам’ятаємо героїв,
Які усе своє життя Віддали за майбутнє долі
Й сторінку світлу нашого села.
Мій рідний край, калина під вікном,
Ключ журавлиний над безкраєм небом.
Моя душа до тебе лине сном,
Моє село, цей вірш про тебе.
Васильчук Віта . [ред.] ІСТОРІЯ

ІСТОРІЯ СЕЛА ПОТОРИЦЯ.

ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ.
Звивистою срібно-голубою стрічкою з півдня на північ несе ріка Західний Буг , петляючи між долинами та горбами. На правому березі розташоване мальовниче село Поториця. Прибузьке село знаходиться у двох кілометрах на південь від центра міста Соколя , а межі обох цих населених пунктів сходяться. Рельєф села хвилястий , входить у Сокальське пасмо Волинського плато, що на 40-60 м. піднімається над рівниною Волинсько-Подільської височини. Територія села і його земельних угідь рівномірно переходить з низини у висоту. Грунти на півдні села – супіщаний чорнозем , на півночі та сході - суглинистий чорнозем. З півдня і сходу село оточене лісом. З південного заходу простягаються широкі заплави річки Західний Буг , які в міру підходу до м. Соколя звужуються і обмежені високим правим берегом ріки. Клімат помірний , середня температура січня 5-8 градусів нижче нуля , липня 15-20 градусів вище нуля . Опадів взимку випадає мало , весна порівняно тепла , здебільшого суха . Корисні копалини : на півдні села – пісок , глина , на сході попадає маргалевий вапняк. Гідрографічна сітка угідь мала. У річку Західний Буг протікають два струмки. Один через поля на південь від села , другий починається на сході від села і проходить через південну частину села. Обоє беруть початок з місцевих джерел. Природні умови сприятливі для розвитку сільського господарства . Вирощують зернові культури , цукрові буряки , льон , городні культури , розводять м’ясо-молочне тваринництво . Середня урожайність зернових 35-40 ц/га.
СТОРІНКИ СЕЛА В ДАВНИНУ
Село ( під назвою " Потаржича " ) вперше згадується в історичних документах за 1492 рік. Але багаті лісами і родючі землі над Західним Бугом з давніх-давен були заселені хліборобськими племенами. За археологічними розкопками на високому березі Західного Бугу в західній частині села перші поселення виникли ще в ранньозалізному часі у ІІІ – VІ ст. до н.е. Слов’янське плем’я – " бужани” жили тут в VI – IX ст. нашої ери. В ІХ – Х столітті територія села ввійшла до складу могутньої древньоруської держави – Київської Русі. В ХІ столітті серед південно-західних руських князівств визначну політичну і економічну роль почало відігравати Володимир-Волинське князівство, незалежним якого було Белзьке. В склад цього князівства входила територія колишньої Поториці. В другій половині ХІІ століття Володимир-Волинське і Галицьке князівства об’єднуються у Галицько-Волинське. Белз зі своєю територією, всеж таки, залишається незалежним князівством Галицько-Волинського князівства. В 1241 році. Скориставшись феодальною роздрібленністю Древньої Русі, монголо-татари вогненним смерчем пройшли через наші землі. В середині ХІУ століття Галицько-Волинське князівство занепадає. В 1340-1377 роках Белзьке князівство, а разом з ним і наша територія, були окуповані польськими феодалами. Своєму подальшому розвитку, а це зафіксовано в документах, с.Поториця згадується в 1492 році. Це був період коли м.Сокалю, як торговельному центру, було надано магдебурзьке право. Через с.Поториця проходила дорога на торг до м.Сокаля. По торгу за гайком на лузі відпочивали покупці. Отже, від слова " по торжку” і пішла назва с.Потаржиця. Ця назва в народі зберігається до сьогоднішніх днів. Збереглись в народі і назви вулиць Гайок, через цей гай проходив торговий шлях. Лугова – де попасали, відпочиваючи, коней покупці. Центральна частина села являє собою низовину – найкраще місце для відпочинку. Протягом ХУІ – ХУІІ століть жителі села ділили чашу поневірянь і незгод із сокальчанами від нападів кримських татар та польсько – шляхетської окупації. Однак чаша терпіння луснула. Хвиля народного гніву вилилась через край. У вересні 1648 року жителі села разом з жителями навколишніх сіл на чолі з Петром Вараницею повстали проти польської шляхти. Однак після відступу полків Б.Хмельницького для жителів навколишніх сіл розпочались одні неприємності. Шляхта, яка повернулась, влаштувала кривавий терор проти всіх, хто радо зустрічав козацькі війська. У 1651 році у с.Поториця були розквартировані шляхетські війська, які згодом взяли участь у битві проти військ Б. Хмельницького під Берестечком. Майже все, що росло на полях між с.Поториця і Бабинцем (так називалась південна сторона м.Сокаля) було витолочено учасниками " посполитого рушення”. Не меншим лихоліттям для сіл Сокальщини, в тому числі і с.Поториця, пронеслась Північна війна між Росією і Швецією. На північній стороні с. Поториці стояли війська шведського генерала В.Стенбока. Майже до кінця ІІІ чверті ХУІІІ століття наше село було під гнітом польських феодалів Потоцьких. Після першого поділу Польщі в 1772 році Сокальщину загарбала Австрія. У 1778 році австрійський уряд реквізував у сина Потоцького землі сокальського староства, в тому числі села : Поториця, Завишень, Бендюгу, Поздимир, Радванці і інші, які купив пан Дідушицький. Старожили розказують , що цей пан українського походження – Дідух. Могло бути й таке, адже багато українських магнатів, таких як Я.Вишневецький, А.Кисіль, С.Корецький і інші, які свою класову приналежність поставили вище від мети українського народу. Сім’я Дідушицьких, крім с.Поториці, володіла 99 фільварками аж до вересня 1939 року. Про заволодіння Дідушицьким Поторицею у 1778 році свідчить будинок, побудований ним для свого економа. На склепінні підвалу будинку був напис " 1778 рік”. Цей підвал використовувався як катівня для кріпаків. На даний час в цьому будинку знаходиться школа. Сам Дідушицький мало жив у с.Поториця, хоч силами кріпаків йому побудовано палац. Сім’я його жила у Львові. Пан лише навідувався у село на мисливство у своїх лісових угіддях. Такі розваги, очевидно, надихнули пана на створення природничого музею у Львові. Мезей було засновано в 30-х роках сином Юзефа Дідушицького Володимиром. В 1868 році експонати цього музею були розміщені у його будинку по вул. Театральній,18, в якому знаходиться й дотепер. У своєму маєтку пан Юзеф Дідушицький започаткував і збирав усе своє життя бібліотеку. Він був відставним капітаном, багатим землевласником, почесним членом краківського Наукового товариства, займався громадською та науковою роботою як бібліограф. Підтримуючи зв’язки з книгарнями Львова, Кракова і Відня, зднійснюючи книгообмін з відомими бібліофілами, і, завдячуючи своїм фінансовим можливостям, Юзеф Дідушицький зібрав бібліотеку у кількості понад 10 тис. томів. Через 10 років після смерті батька, його син Володимир Дідушицький ( 1825-1899) перевіз бібліотеку з Поториці до Львова і з 1863 року він почав комплектувати її виключно природничою літературою, яка станом на 1.03.1865 року нараховувала : 18325 друкованих томів, 321 одиницю рукописних книг, 203 документи, яких 93 пергаментних, 1473 автографи, 2568 малюнків. У Львові В.Дідушицький віддав художньо оправити у шкіру з визолоченим тисненням кілька тисяч томів природничої літератури, які добре збереглися до нашого часу. До 1928 року всі книги і журнали бібліотеки систематично оправлялися шкірою, гранітолем, папером. З 1858 року Поторицька бібліотека стала доступною для читачів, а саме: вчених, журналістів, письменників і студентів, а з1863 року доступ до бібліотеки дозволявся лише за спеціальним дозволом. Збереглися " Правила випозичання книг Поторицької бібліотеки”, датовані 1866 роком, та журнали обліку випозичених книг 1863, 1868-1900 років. З 1870 року бібліотека почала функціонувати як складова частина заснованого В. Дідушицьким Природничого музею. Поступово в ній формувався фонд наукової літератури, необхідної для вивчення і використання музейних предметів. Сам фундатор музею і ті, хто працював з ним, а також ті, хто продовжував справу його життя, постійно опікувались поповненням бібліотечного фонду. Протягом усього часу існування бібліотеки джерела комплектування були і залишаються практично незмінними. Одним із таких джерел формування бібліотечних фондів була купівля. Книги купувались і в Галичині і за кордоном. До 1897 року бібліотекою опікувався товариш В.Дідушицького з дитячих років, відомий на той час, польський бібліофіл Ю.Лозинський ( 1827-1897 ). Саме на нього було покладено обов’язки купівлі нової природничої літератури. У середині ХІХ століття В.Дідушицький організував при Оссолінеумі, тепер Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника, власну друкарню. І з того часу було започатковано обмін виданнями як одним з головних джерел поповнення бібліотечного фонду. До 1870 року книгообмін здійснювався з відомими польськими і австрійськими бібліофілами. Постійний обмін з установами Польщі, Австрії, Німеччини, Чехії, Литви, Франції, Англії, Швейцарії, Фінляндії, США та ін. Навіть у скрутні для Галичини 1929-1934 роки, незважаючи на застій у видавництвах та всілякі труднощі, бібліотека збільшувала свої фонди. Ще одним джерелом поповнення фондів були дари, як поодиноких видань, так і комплектів книг з автографами авторів. У фонді бібліотеки налічується багато унікальних видань, які є окрасою бібліотеки природничого музею і на сьогоднішній день. Частина книг " Поторицької бібліотеки” як вже було згадано знаходиться в бібліотеці Природничого музею, частина в Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника, власний щоденник сім’ї Дідушицьких у Львівському обласному архіві.
СЕЛО ПІД ГНІТОМ КАПІТАЛІЗМУ
Під тиском революційних подій в Австрійській імперії 17 квітня 1848 року скасовано кріпацтво. Пан Дідушицький " звільнив " своїх підданих, наділивши їх частково землею. Кращі землі і лісові угіддя залишив собі і віддав місцевому священнику та тим, які йому прислужували. Ось так виглядало землеволодіння у Поториці : урочища " Гори”, "Клин ", " Корчунки ", "Обшир ", "Цегольні " – біля 400 га належали графу Дідушицькому. Крім того, йому належав весь ліс і найкращі луги і пасовища. Після реформи 1848 року у маєтку Дідушицького, як і в усіх поміщицьких землях, великого поширення набули відробітки : за взяту в оренду землю, за борги, за випас худоби на землі поміщика, за право збирати гриби і ягоди і лісі тощо. Так за право випасу однієї корови треба було відробляти 10 днів. Багато селян Поториці працювали на розчистці і вирубці панського ліса, щоб заробити купу хворосту. Частина безземельних селян – " халупників " наймались на роботи в цегельні, яка була перед лісом по дорозі на Романівку, працювали в гуральні ( останки цього будинку є на території тракторної бригади ), а частина – постійними робітниками з кіньми "форналями". Багато селян працювало у пана на поденних роботах. Частина селян працювала на цегельнях Сокаля, а деякі наймитували у багатих поляків і євреїв Сокаля. Населення села було неписьменним. Перша однокласна дерев’яна школа в селі була побудована у 1902 році на кошти громади ( містилась на території сьогоднішнього дитячого садка ). Пізніше була побудована цегляна однокласна школа з помешканням для вчителя. Навчання здійснювалось на польській мові, українська мова вивчалась як предмет 2-3 уроки в тиждень. Незважаючи на те, що за 3 кілометри у Сокалі вже з 1910 року діяли три початкові школи, середня ( гімназія ) і семінарія ( педучилище ). Із жителів Поториці ніхто в них не вчився. Навчання в середній школі було платне. В серпні 1914 року почалась перша світова війна, яка принесла страждання жителям Поториці. На східній околиці села розгорілись жорстокі бої між російською і австрійською арміями. Вбитих хоронили прямо в полі. ( Цю територію ще й сьогодні називають " воєнний цвинтар ") . У вересні 1914 року в село вступили частини восьмої армії генерала О.Брусилова. У червні 1915 року в село вернулась австрійська армія, почалось реквізування худоби, майна. В листопаді 1918 року розпалась клаптикова Австро-Угорська імперія. Наші землі потрапляють під владу ЗУНР, яка залишила чинними закони Австро-Угорщини. Та , на жаль, життя селян не покращилось. На початку 1919 року наше село окупувала Польща. В знак вдячності французькому генералу Геллеру за допомогу польській армії пан Дідушицький подарував йому ліс на південній околиці села ( за вул. Підсадовою). Ліс цей був вирубаний і вивезений на станцію Сокаль для відправки у Францію. Поторжани незадоволені окупацією і виступають проти нової влади, ро що стверджували польські поліцейські чиновники в доносах представникам польського уряду у Львові. В середині липня 1920 року на землі Сокальщини вступила Червона Армія. Між Сокалем і Поторицею стояла військова частина Червоної Армії. У вересні 1920 року Червона Армія відступила, знову відновився репресійний режим Польщі. Жителі Поториці і надалі гнули спини на заробітках в пана Дідушицького, на цегельнях Сокаля, залізнодорожній станції Сокаль, в польських, єврейських і українських багачів Сокаля. Революційне піднесення робітників Сокаля охоплює сільське населення. На початку листопада 1929 року горять скирти у фільварку Дідушицького в Поториці. Вся поліція Сокаля була піднята на розшуки бунтівників, однак нічого не добилась. Не увінчалась успіхами і пацифікація у селі, каральні загони якої нишпорили у хатах Поториці в 1930 році. Окупаційний режим посилюється як економічно, так і політично. Дідушицький навіть на роботу приймав в основному поляків. Цьому сприяло польське духовенство. Для моління поляків була побудована капличка, а двічі на тиждень в школу для навчання поляків релігії приїжджав з Сокаля польський ксьондз. Духовний гніт зростав поруч з національним. Серед жителів села продовжувалась темряма, в селі діяла однокласна школа. Так за останні 10 років панування Австро-Угорщини і 20 років панської Польщі середню освіту здобуло 6 чоловік, а вищу – 1, частина з них були безробітні. Житель села Поториця Шульган Григорій Семенович в 1932 році здобув вищу освіту. Однак з університетським дипломом до 1939 року працював різноробочим і фільварку графа Дідушицького, а вечером, за мізерні гроші, з ласки пана, давав його дітям уроки як репетитор. За панування Польщі у Поториці налічувалося 290 господарств, які володіли 790 га землі. З них орної-430 га, сінокосів – 240 га, пасовищ –120 га. Безземельних було 26 родин, малоземельних –62 родини. Мали вони у своєму користуванні лише 60 га. 130 середницьким дворам належало 570 га орної землі. Кращі землі належали панові і священникові. А також багатим землевласникам. Безземелля, батракування, вічні злидні, робота виснажували селян.
ВИЗВОЛЕННЯ СЕЛА.
1 вересня 1939 року Німеччина віроломно напала на Польщу. Розпочалась друга світова війна. Незважаючи на самавіддану героїчну оборону польського народу, німецько-фашистські війська швидко просувались до кордонів колишнього союзу. Україна. В тому числі і Галичина прийняли участь у визвольній боротьбі. 17 вересня 1939 року Червона Армія розпочала свій визвольний похід і вже 19 вересня було звільнено село Поториця. Наступного дня було утворено сільський комітет, до якого ввійшли Василь Олександрович Левчук-голова, Григорій Андрійович Мулька-секретар, а також Іван Дмитрович Кондратюк. Невдовзі конфісковано 475 гектарів землі й 16 гектарів лісу в графа Дідушицького, 21 гектар орної землі у священника. 9 травня 1940 року засновано колгосп, який очолив І.Д.Кондратюк. колгосп мав 375 гектарів землі, 62 пари коней, 57 корів, 67 телят, 60 свиней, 100 овець, 19 бджолосімей, 56 возів, 3 сівалки, молотарку. На перший трудодень було видано по 4 кг зерна. В селі почала діяти початкова школа з українською мовою навчання, багато юнаків і дівчат пішли вчитись у Сокальську середню школу, педечилище. Для дорослих були відкриті вечірні класи лікнепу, завирувала робота в хаті-читальні, клубі. Та мирна праця людей була перервана нападом на нашу країну Німеччини. О 5 годині ранку 22 червня 1941 року фашистські війська вдерлися в Поторицю. У перші дні війни запалали колгоспні будинки, хати населення. Було закатовано і вивезено в неволю багато жителів села, молодь. 4дні йшли бої, жителі не здавалися і відбивали атаки ворога. Німці взяти села не могли, тоді вони застосували отруйний газ. Багато полягло в бою. На їх пам’ять в селі побудований пам’ятник і жителі села будуть з вдячністю згадувати героїв – визволителів. 19 липня 1944 року Поториця знову стала вільною.
ВІДНОВЛЕННЯ ЖИТТЯ.
З перших тижнів визволення у селі відновилось повнокровне життя. Розпочала свою роботу школа, почалася відбудова господарства села. Але не все населення було раде новій владі. Створилась АПА, ОУН .Багато жителів села вступають підпільно в УПА. Списки додаються. Ведеться жорстока боротьба. У вересні 1947 року у Поториці відновлено колгосп, який названо іменем Семена Пустельникова – прикордонника. Господарство швидко розвивалося : підвищувалась продуктивність праці, збільшувались доходи. 7 жовтня 1950 року загальні збори працівників колгоспівім. Пустельникова та ім. Кірова прийняли рішення про об’єднання обох господарств. Головою новоутвореного колгоспу став Я.К.Сорочинський. 12 січня 1959 року працівники колгоспів ім. Кірова, ім. І.Франка, ім. Ворошилова об’єднались у колгосп " дружба ". В господарстві з року в рік зростала продуктивність праці, збільшувались доходи. Вже в 1960 році одержано 788 тис. крб. грошових надходжень, з них 216 тис. крб. - чистого доходу. За успіхи у вирощуванні високих врожаїв зернових і виробництві продуктів тваринництва колгосп " Дружба " нагороджений багатьма дипломами та грамотами. У 1964 році господарство очолив М.М.Федотов. Колгосп ставав одним з кращих в районі. Поступово життя налагодилось. Почала працювати читальня, яка була відкрита у 1938 році. Довгими осінніми й зимовими вечорами коптила в читальній кімнаті нафтова лампа, над столом завжди були похилені голови читачів газет " Народної Справи " чи " Нового Часу ", а кругом попід стінами збитою масою товпилося кілька десятків людей, спрагнених вісток зі світу, знання, освіти. Велися дискусії, суперечки, лунали сміхи й вигуки. Читальня " Просвіти " стала центром духовного життя й заінтересування цілої громади та основою для дальшого її організаційного процесу і росту. Незабаром, крім читальні " Просвіти " й кооперативи, читальняного хору й аматорського гуртка, постали гуртки " Рідної Школи ", " Сільського Господаря " і " Союзу Українок ", рахунково-протипожежне товариство " Луг ", протиалкогольне товариство " Відродження ", далі гуртки спортові, шахові та ін. першим головою читальні в Поториці й одночасно режисером аматорського гуртка був недавній січовий стрілець Василь Левчук. Одним з найкращих голів читальні " Просвіти " аж до 1939 року був Теодозій Жовток ( помер у Монреалі в Канаді 25 травня 1969 р.). Дуже розпорядливим головою місцевого " Союзу Українок " була Олена Гарасимчук. Одним із основників і першим головою гуртка " Відродження " був Василь Макар. Прізвища багатьох провідних членів усіх тих гуртків та організацій призабулись. З-поміж уже померлих членів аматорського гуртка в Поториці 1920-1930 років треба згадати дуже добрих працівників сцени – Василя Штикала ( помер 26.ХІ.1927 ), Степана Захаревича ( помер 18.І.1981 ), Катерину Величко – Ожгу і ін. Читальня знаходилась там, де тепер приміщення сільської ради, тобто там і тепер є наша бібліотека. Бібліотека на сьогоднішній день веде пошукову роботу по краєзнавству. Про це свідчать фотографії села в давнину, які знаходяться в сільського голови, історія бібліотеки пана Дідушицького, історія села. Також Поторицька сільська рада розробила і затвердила на сесії герб Поториці. Роз’яснення герба : у зеленому полі срібна голова вовко з червоним язиком і очима, під нею три золоті дубові листки-два над одним, з правого геральдичного боку йде срібний боковик. Зелений колір та дубові листки вказують на те, що поселення виникло серед багатих лісів, а голова вовка вказує на один з них – " Вовчий ліс”. Три листки можна також трактувати як три села, підпорядковані сільській раді. Срібний боковик ( біла смуга на прапорі ) означає річку Буг, яка протікає через територію села. Герб вписано у декоративний картуш, увінчаний золотою сільською короною, що свідчить про статус поселення. Прапор Поториці : квадратне полотнище, на зеленому фоні біла голова вовка з червоним язиком і очима, під ним три золоті дубові листки – два над одним, від древка йде біла вертикальна смуга ( шириною в ¼ сторони прапора).
Категорія: Мої файли | Додав: Potorytsya
Переглядів: 2199 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 4.5/2
Всього коментарів: 0
Кошик
Пошук
Архів записів
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2019

Створити безкоштовний сайт на uCoz